апрель 2019

Політика українізації: історичний досвід та сучасність


Борисов В. Л. , Василюк Оксана Віталіївна Василюк О. В.
Химия и современные технологии
Abstract / Full Text

Політика українізації: історичний досвід та сучасність / Химия и современные технологии : Метериалы ІХ Международной научно-технической конференции студентов, аспирантов и молодых ученых «Химия и современные технологии», 2019. – C. 107-108


В наш час, у процесі створення і піднесення національної освіти на якісно новий, сучасний рівень звернення до досвіду її становлення та розвитку в 20-30-х роках минулого століття є надзвичайно актуальним. На тому етапі суспільного життя в радянській Україні основний акцент у розв’язанні національного питання був зроблений на розвиток української мови, культури й освіти.

Важливе практичне значення у вирішенні цих питань мали постанова ВУЦВК від 21 лютого 1920 р. «Про вживання в усіх установах української мови нарівні з великоросійською» та декрет РНК УСРР від 21 вересня 1920 р. «Про введення української мови в школах та радянських установах». Зокрема, у декреті Раднарком доручив Наркомату освіти терміново розробити план широкого розвитку навчальних закладів усіх ступенів з викладанням українською мовою та зобов’язав Держвидавництво України видавати достатню кількість підручників українською мовою.     

Повністю українізація була введена в ранг державної політики спільною постановою ВУЦВК та РНК УСРР від 1 серпня 1923 р. У ній проголошувалася рівноправність мов і пропонувалися термінові заходи щодо розвитку української мови: насамперед проведення українізації навчально-виховних та культурно-освітніх закладів. Очолили процес українізації відомі громадські та культурні діячі – Г. Гринько, Я. Ряппо, М. Скрипник, О. Шумський, В. Затонський, М. Хвильовий та ін.

Процесу українізації були притаманні три риси: планомірність, послідовність та високі темпи. На початку 1927 р. на навчання українською мовою перейшли майже 80% загальноосвітніх шкіл. Однак, спроба провести «українізацію» за два роки, як наголосив заступник наркома освіти Я. Ряппо, призвела до низки помилок та «перегибів». Так, наприклад, коли дітей зараховували у національні школи вольовим рішенням, всупереч бажання їхніх батьків. На це нарком освіти О. Шумський заявив, що при прийомі дітей до школи треба керуватися побажанням батьків. А його наступник – М. Скрипник, піддаючи критиці спроби насильницької українізації, писав, що «навчання дітей треба починати тією мовою, якою говорить дитина».

Більш того, в уявленні керівництва Нарком освіти «до поняття українізації вкладалось вивчення української мови та культури, а не перетворення кожного в українську національність» [1]. Тому на початку 1924/25 навчального року в Україні діяли 255 польських шкіл з 14,6 тис. учнів та 342 єврейські школи з 56,3 тис. учнів [2]. У Києві, наприклад, з 97 шкіл навчання проводилось: в 49 – на російській мові, в 35 – на українській, в 7 – на єврейській, в 2 – на польській. Існували також татарська, грецька, німецька, вірменська школи [3]. В Одесі у 1925 р. працювало 26 російських шкіл, 21 – українська, 11 – єврейських, 2 – німець-ких, 2 – польських, були також грецька, татарська та вірменська школи [4]. Далі, сам голова комісії по українізації В. Затонський на зустрічі з вчителями визнав, що підміна міжнародних наукових понять («атом», «циліндр», «контргайка» та ін.) на свої «доморощені» («неділка», «вібло», «примутра» та ін.) не тільки перешкоджає науково-освітній роботі, а є проявом «мовознавчого кретинізму».

Користуючись залишками демократії, провідники українізації намагалися в 1920-1930- х роках більш-менш послідовно втілити в життя загальнодемократичний принцип − «право націй на самовизначення». В цьому, мабуть, і була їхня трагедія: майже всі вони в середині 1930-х років були репресовані. Бо в умовах класової та ідеологічної нестерпності, зростаючій хвилі репресій та формування тоталітарної системи політика українізації була приречена на поразку.

На жаль в наш час процес українізації не ствердив у суспільному житті загальнолюдський принцип – право вільного національно-культурного розвитку будь-якої нації у демократичній державі. Більш того в умовах існуючих суспільних відносин та негнучкої системи освіти всілякі спроби вирішити «мовне» питання «зверху» ведуть лише до «мовознавчого кретинізму». Бо сучасні бюрократи, які звикли ще в свої «комсомольські» роки урочисто доповідати про дострокове виконання рішень з’їздів та пленумів, зараз намагаються, спираючись на маргінальні прошарки, українізувати «усе живе» в найкоротші терміни. До чого це може привести в умовах зростаючої політичної та економічної кризи – зайве говорити!

Прикро, що в нашій державі замість вирішення соціально-економічних питань все більше зростає роль «ідеологічного фактору», як це вже колись було – в криваві тридцяті та «застійні» сімдесяті роки минулого століття, коли жваво вівся пошук «внутрішніх» та «зовнішніх» ворогів. І ще прикріше, що інструментом у цьому стає м’яка та мелодійна мова Т. Шевченка, М. Коцюбинського, І. Франка та Л. Українки. Бо розподіл громадян однієї країни за національною ознакою більш небезпечний – ніж за соціальною та політичною. І негативних прикладів цьому в сучасній історії, на жаль, дуже багато!

References
  1. Центральний державний архів громадських організацій України, ф.1, оп.6, спр.97, арк.41.
  2. Діяльність Нарком освіти УСРР за 1924-25 рік. – Харків: Держ. Вид-во України, 1926. – с. 105.
  3. Стенографічний звіт 7-го з’їзду Рад Київщини: 23-28 квітня 1925 р. − К., 1925. − с.178.
  4. Отчет Одесского городского совета 8-го созыва. – Одесса, 1926. – с.146.